Огляд фільму «Дюна: Частина перша»

“Дюна” — велика книга. І справа не лише в її культурній значущості, а й банально в обсязі й насиченості. Тут вам і роман-дорослішання, і своєрідний переспів артурівського міфу, і екологічний коментар, і результат релігійно-світоглядних пошуків самого Френка Герберта, і підкилимні політичні ігри на тлі занепаду величезної імперії, і чима… Коротше кажучи, цим “Дюна” і зажила собі слави твору, неможливого для екранізації, бо для цього довелося би йти на скажену кількість творчих компромісів.

І коли Дені Вільнев показав перші кадри своєї “Дюни”, спільнота затамувала подих, бо здавалося, що давня мантра про неможливість екранізації от-от втратить свою вагу. Так, всі добре пам’ятали і суперечливу версію Девіда Лінча (далеко не таку страшну, як її змальовують), і посередній телесеріал, де добрі наміри творців розбивалися об малобюджетність, і оповиту вже власною легендою версію від Алехандро Ходоровського — найвеличніший незнятий фільм в історії людства, завдяки якому потім ми отримали ледь не всі знакові фантастичні стрічки сучасності.

Однак у Вільнева був шалений кредит довіри від продюсерів і спільноти, феноменальний акторський склад, хай не надто великий, та все одно пристойний бюджет, і найголовніше — любов до оригінального твору й віра у власні сили.

А людям уже просто хотілося гідну екранізацію “Дюни”, тому вони вірили у Вільнева. Кожен новий постер чи трейлер цю віру підсилювали, але так само більшало й побоювань “А що як фільм виявиться провальним?”.

Ні, не виявиться. Але і успіх святкувати ще рано.

Невеличке нагадування: “Дюна” Вільнева — лише перший із низки запланованих фільмів (що цікаво, у самому фільмі є вказівка-підзаголовок, якого ні разу не було видно у промо-матеріалах), і навіть з монструозною тривалістю в дві з половиною години він охоплює заледве третину книги. Звісно, з урахуванням компромісів.

Нас знайомлять із Полом Атрідом (Тімоті Шаламе), юним лордом, якому от-от доведеться покинути рідну Шотландію планету Каладан і разом із родиною за велінням імператора вирушити на пустельний Арракіс, де видобувають найціннішу речовину у всесвіті — меланжеві прянощі, які дарують довголіття, активують надзвичайні ментальні можливості та критично необхідні для міжзоряних подорожей.

Ясна річ, довкола такого скарбу завжди чатуватиме небезпека. Це і сама пустеля з величезними піщаними хробаками, і народ фременів, який вбачає у заїжджих можновладцях безжальних експлуататорів їхнього дому, а за спиною ще готує підступи рід Харконненів, попередні “власники” Арракіса, які не хочуть віддавати таку цінну річ у чужі руки.

Для людей, незнайомих із першоджерелом, це досить непоганий як для кіноформату вступ до “Дюни”, який не страждає фанбойським перенасиченням подробицями. Втім, з іншого боку, нам показали досить мало як на такий кінський хронометраж. Якщо наприкінці “Братерства Персня” нас залишають із думкою “Справжня подорож тільки починається”, але ти озираєшся і бачиш, скільки всього ви вже встигли пройти, то наприкінці “Дюни” кількість важливих подій можна перелічити на пальцях однієї руки.

Але це не стільки проблема Вільнева з його традиційними довгими кадрами задумливого мовчання, скільки самої структури книги. “Дюна” виплетена ретельно й рівномірно і відносно вдала точка для розбиття історії там усього одна. А фільм, ясна річ, до неї дійти не встиг.  Через те “Дюна” сприймається не просто як пролог, а як **затягнутий** пролог.

В усьому ж іншому (якщо не брати до уваги двох жартиків із трейлера) фільм на висоті. Підбір ключових акторів вражав ще в мить анонсу, проте в дії кожен з них укотре показує, наскільки ж доречно пасує для втілення свого образу. Так, можливо, у когось із вас в уяві Пол, леді Джессіка, герцог Лето, Стілґар чи ще хто виглядав геть інакше від свого екранного втілення (і це нормально), але у мить перегляду на це не особливо звертаєш уваги, бо навіть Джейсон Момоа старається зобразити на екрані не типового Джейсона Момоа.

Власне, не в останню роль у цьому відіграють згадані вище довгі мовчазні кадри, які так полюбляє Вільнев. Бо не словами, а поглядом Лето висловлює любов до Джессіки, Лієт Кайнс (так, у фільму персонажу змінили стать; ні, конкретно тут це не суттєво) змінює думку про нового правителя Арракіса, а Пол приймає себе і всю ту хріноту, яка чекає на нього далі, паралельно роблячи перші кроки у відчуженні від родини, підлеглих та й мирського людства загалом.

Взагалі в час, коли голлівудські блокбастери стають щоразу більш метушливими, “Дюна” не боїться бути повільною. Вільнев нікуди не квапиться, він упевнено слідує своєму плану та дозволяє глядачам насолодитися красою на екрані. Бо насолоджуватися тут є чим. 90% кадрів стрічки — це справжні фотокартини, які аж просяться у рамку та на стіну. Навіть Ґеді Прайм, домівка дому Харконеннів, хай позбавлена барв і гіпертрофовано-брутальна, має свою збочену привабливість, від якої важко відірвати погляд. Інша справа, що хай “Дюна” стабільно тішить ваші очі, розбурхує уяву вона не так часто. Якщо попередні екранізації намагалися створити якусь свою впізнавану естетику, якнайбільше віддалену від нашої реальності чи типового сай-фаю, то у цьогорічній “Дюні” таке є радше винятком, ніж правилом. Гільдія навігаторів, емісари імператора, база сардаукарів, піщані хробаки — так, вони виглядають впізнавано, але решту часу ми бачимо занадто малий розрив між цим світом і знайомими нам реаліями.

Дехто списує це на те, що “Дюна” як твір давно вже втратила свою новизну. Ем, що? Ви якою частиною тіла вдарилися, бовкаючи це? Але навіть якби це було так, книга ніяк не обмежує художників у створенні чогось екстравагантного й “чужинського”. Тим паче, що вколоти непогану дозу візуальної незвичності всьому, пов’язаному з Харконеннами, вдалося, але от повальна більшість елементів стрічки виглядає надто вже приземлено.

Утім, навіть найпрісніші кадри зазнають неабиякого перетворення завдяки відмінному звуковому оформленню. Ганс Ціммер видав, напевно, один із найкрутіших своїх саундтреків, де просто якісні бомбастичні оркестровки сусідять із хорами горлового співу, які додають зображуваним сценам справжньої магії. А, ну і так, нікуди не подівся його улюблений “ПУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУМММ”.

Хай там що, а “Дюна” Вільнева — безумовно якісний фільм і, напевно, найкраща екранізація, яку можна було би зняти в наш час з чинними акторами, ресурсами і (що напрочуд важливо, але про це вкрай мало говорять) глядачами.

Подібних фільмів зараз і так мало, а у кінофантастиці аналогів наразі взагалі нема. Тому при всіх (що тішить, вкрай незначних) суперечностях, “Дюну” все ж напрочуд важливо підтримати переглядом в кінотеатрі — бо тільки так ця історія зможе отримати закінчення. І тільки так є шанси, що “Дюна” Вільнева зможе стати чимось більшим за просто гучний осінній блокбастер.