Забагато всього — і це чудово. Огляд Crimson Desert

Перші години в Crimson Desert нагадують спробу пити з пожежного шланга. Механіки, системи, інтерфейс, підказки — усе вивалюють на вас одночасно, і нічого нормально не пояснено. Керування спочатку відчувається, наче ви вперше взяли ґеймпад до рук. Але потім щось клацає — і ти розумієш, що нікуди не поспішаєш, попереду — величезний Пайвел, живий, сповнений таємниць, персонажів і місць, про які вам ніхто нічого не розповідав.

Pearl Abyss будували цей світ роками, кілька разів переносили реліз, міняли концепцію (нагадуємо, спершу це мала бути ММО), довго мовчали — і зрештою випустили щось велике, живе і надмірне. Надмірне в усьому. Але саме ця надмірність робить Crimson Desert несхожою ні на що інше, водночас нагадуючи мікс із кількох ігор, що виходили останніми роками. Гра ніби не знає, чим вона хоче бути, і саме цим вона й приваблює.

Кліфф і його проблеми

Ми граємо за Кліффа — суворого ватажка найманців-грейменів. Після підлого нападу ворогів наш загін розсіюється, самого Кліффа вбивають, однак він воскресає завдяки надприродним силам. Нічого, що ви не бачили вже з десяток разів в інших фентезійних іграх.

Перші хвилини Crimson Desert намагається будувати атмосферу похмурого середньовічного фентезі — щось між «Грою Престолів» і низькобюджетним фентезійним фільмом. Але вже за кілька годин вам дають крилатий плащ ворона, руку-гарпун і телепортують на летючу фортецю в небесах. Кліфф сприймає все це абсолютно спокійно, наче так і мало бути, і в цьому немає нічого дивного. Власне, це і є Crimson Desert — вона ніколи не зупиняється, щоб подумати, чи все нормально, і спинити саму себе.

Сюжетні квести часто перетворюються на переміщення від маркера до маркера без особливої емоційної прив’язки до персонажів. Великих морально неоднозначних рішень, які хотілося б обдумувати, тут немає. Вибір фракцій, розгалужені діалоги, наслідки ваших рішень — забудьте. RPG у класичному розумінні тут шукати не потрібно. Але самі розробники на це й не претендували: Pearl Abyss з самого початку позиціонували Crimson Desert як величезну пісочницю, екшн-пригоду у відкритому світі — і саме так до неї й варто ставитися.

Пайвел — справжній головний герой

Якщо сюжет тут — просто фоновий шум, то сам світ — головна зірка. Континент Пайвел колосальний, красивий і настільки щільно наповнений, що перші десятки годин просто блукаєш без мети й не можеш зупинитися. Тут немає меж між локаціями, немає екранів завантаження — весь світ існує як єдиний живий організм. З будь-якої висоти видно горизонт, який кличе вас до себе, і будьте певні — ви можете потрапити всюди, куди сягне ваше око.

Зелені рівнини змінюються багряними пустелями, гірські хребти ведуть до прихованих руїн і водоспадів. У підземеллях і печерах ховаються скарби. В небі — загадкові літаючі острови, де фізика живе за власними правилами й пропонує не дуже очевидні пазли. Механічне місто, де бронзові істоти обробляють поля. Численні поселення чи цілі міста, де проживають не лише прості неігрові персонажі, а й розташовано замки, заповнені ворожими фракціями. Кожна нова зона відчувається не просто як новий шматочок мапи, а ніби перед вами ще один відкритий світ.

Найкращі моменти тут — це коли блукаєш без мети і раптом натрапляєш на ходяче дерево чи якогось селянина, який застряг під розбитим возом та просить доставити листа його дружині, маленьких лісових мешканців, які живуть у прихованому від світу поселенні, чи коли падаєш у прірву — і замість смерті знаходиш там цілий схований рівень. Саме ці моменти і є серцем гри, і таких тут безліч.

Усе й одразу

Однією із головних претензій до гри є те що Crimson Desert не вибирала між механіками й системами. Вона взяла всі й одразу. База, яку відбудовуєш для власних найманців, система управління загоном, крафт спорядження, приготування їжі, полювання на тварин, видобування ресурсів, пазли, верхова їзда на конях і драконах, пошук скарбів, і це все ще далеко не все.

На папері це звучить захопливо. На практиці ж перші години Crimson Desert відчувається як гра, що кричить одночасно з кількох динаміків, але має різну гучність. Гравця буквально засипають механіками, новими підказками, перевантаженим інтерфейсом — і жодна з цих систем не пояснюється достатньо детально, навіть маючи її таку надмірну кількість. Враження таке, ніби Pearl Abyss забули про слово «Ні» та схвалювали всі божевільні ідеї, а головне вони майже впоралися з ними. Майже — бо за такої кількості механік жодна з них не отримала належного шліфування. В грі дуже сильно відчувається ДНК MMO, яка проросла в сингловий проєкт: дванадцять років студія підтримувала онлайн ММО Black Desert, і цей досвід відчувається у кожному надмірно ускладненому меню та механіках.

Бій як нагорода

Попри перевантаженість системами, боївка Crimson Desert виправдовує терпіння. Вона не розкривається одразу, перші години керування може відверто дратувати своєю нелогічністю, фізикою та колізією. Але коли звикаєш і нарощуєш арсенал навичок, все стає на свої місця.

Кліфф б’є важко і влучно. Удари мечем поєднуються з утриманнями й кидками у стилі бойових мистецтв, чи крутих прийомів прямісінько із рингу WWE. Кожна зброя — меч, спис, дворучний меч, сокира — має власний мувсет і набір комбо, які відчуваються принципово по-різному. Чого вартує лише те, що серед доступного арсеналу є величезне бойове віяло, яким буквально можна створювати невеликі торнадо, що здувають ворогів та будівлі — і це не перебільшення. Стихійні підсилення, які відкриваються з часом, взагалі можуть повністю змінити тактику вашого бою. А боси — це окрема розмова. Деякі з них по-справжньому дивовижні: величезні, агресивні, з унікальними механіками, як-от робот у стімпанк-стилі, який здатен зариватися під землю, чи шаман, який викликає власних клонів та торнадо. Після перемоги над черговим босом хочеться негайно йти шукати наступного.

Не Кліффом єдиним

Окрема приємна несподіванка — це два додаткові ігрові персонажі, які відкриваються в процесі проходження. Даміана — стрімка і небезпечна пройдисвітка зі шпагою й пістолем, вбиває швидко, але й сама не надто витривала, та Унгка — масивний орк, що розмахує величезною сокирою і гарматою на зап’ясті, перемелюючи натовпи ворогів із насолодою. Перемикатися між персонажами можна в будь-який момент, точнісінько як у GTA 5, щоправда без додаткових комічних ситуацій, проте вас переносить на інший шматок карти, де зараз цей персонаж проводить свій вільний час.

Ці двоє не беруть участі в основному сюжеті — він залишається виключно за Кліффом. Але досліджувати відкритий світ і виконувати побічні завдання ними не лише можна, а й потрібно. Проте практично усі просторові загадки доступні винятково для Кліффа, в той час як деякі додаткові завдання можна виконати лише за Даміану чи Унгку відповідно. Стиль бою за кожного з них відрізняється настільки сильно, що деякі сутички перетворюються на кардинально новий досвід. Єдине застереження — система прогресії побудована так, що ресурси для розвитку персонажів спільні, і якщо вкладати їх у Даміану чи Унгку за рахунок Кліффа, це може дорого коштувати в пізніших боях, проте переназначити вже витрачені ресурси ніхто не забороняє. Інвентар також спільний для всіх героїв, тому якщо ви знайшли спорядження, яке може носити лише Унгка, просто залиште це у своєму рюкзаку. Тож альтернативні герої — це скоріше смачне доповнення та урізноманітнення, аніж повноцінна заміна головному герою.

Світ без фарби

Crimson Desert не веде вас за руку — і це свідомий вибір. Швидке переміщення на початку недоступне: точки телепортації відкриваєш лише через дослідження. Навчання на кожну механіку немає — вчишся сам, методом спроб і щасливих випадковостей. Стрілочок до секретів та скарбів немає, є лише натяки, контекст і власна допитливість.

Така філософія зараз рідкість. Більшість відкритих світів заповнюють кожен квадратний метр іконками і завданнями, щоб гравець ніколи не почувався загубленим. Пайвел же хоче, щоб ви загубилися — і саме в цьому його чарівність. Найближче порівняння — це Red Dead Redemption 2. Не за жанром чи сетингом, а за філософією. Crimson Desert робить те саме, але у своїй фентезійній обгортці. Обидві нагороджують повільних і медитативних гравців, що зупиняються поговорити з випадковим неігровим персонажем або дослідити будівлю чи печеру, яка виглядає дещо підозрілою. Обидві залишають відчуття, що цей світ існував ще до вас — і продовжить існувати після вас.

Картинка з розмиттям

Окремо варто сказати і про технічний стан. На ПК гра здатна видати приголомшливу картинку — і це не перебільшення, гра виглядає фантастично. На консолях ситуація дещо неоднозначна. На базовій PS5 гра інколи виглядає помітно гірше за своїм потенціалом: просідання чіткості, розмитість у динамічних сценах тощо. PS5 Pro справляється краще, але і там ще є куди рости. Втім, справедливо зазначити: Pearl Abyss активно працюють над виправленнями, з релізу вийшло вже три великі патчі, і кожен помітно покращував ситуацію, один з яких навіть покращує керування. Розробники дуже активно працюють із спільнотою, прислухаються до відгуків і невпинно позбуваються основних претензій до гри. З огляду на темп оновлень, консольна версія через місяць-два може відчуватися зовсім інакше.

Crimson Desert — не та гра, що хоче змусити вас плакати над долею головного героя. Власне, сам головний герой Кліфф — чи не найслабше місце у всій цій конструкції. Він суворий, мовчазний та відповідає «Ага», коли йому повідомляють, що світ от-от загине. Ні глибини, ні внутрішнього конфлікту, ні харизми, але, мабуть, так і треба, бо справжній головний герой тут зовсім інший, і ім’я йому — Пайвел.

Crimson Desert хоче, щоб ви відчули себе маленькою комахою серед величезного, непізнаного, прекрасного світу. І їй це вдається краще, ніж майже будь-якому іншому відкритому світу останніх років. Награвши понад 50 годин, може здатися, що ти лише потрогав воду. Є гравці, які ж провели сотню годин виключно у стартовій локації і практично не вийшли за її межі.

Пайвел не тисне, не підганяє, не нагадує, що десь є «головний квест». Світ просто існує — надмірний, непоспішний, і завжди із чимось новим за наступним пагорбом. В якій ще грі ви отримаєте доступ до перукаря лише через 50 – 60 годин і будете цьому щиро здивовані та раді?

Якщо ви чекаєте глибокої RPG або гостросюжетну подорож —  вам не сюди. Якщо ж вам коли-небудь подобалося просто їхати верхи без жодної мети в RDR2, зупинятися і дивитися на захід сонця та слухати спів оточуючих вас птахів — ласкаво просимо до Пайвелу. Тут вам буде чим зайнятися дуже, дуже довго.

Зараз це велика рідкість, коли за повну вартість, без внутрішньоігрового магазину та іншої лайв-сервісної маячні, гру можна рекомендувати на релізі, адже контенту тут не на одну сотню годин.