Фільм «Дика любов» вийшов 1993 року, та в новій реставрації Довженко-Центр показав його вперше 22 травня 2025 року на КиївКіноФесті. Для тих, хто не встиг потрапити на цей показ, 13 червня почався прокат в кінотеатрі «Жовтень». Прокат, який планували і навіть анонсували як обмежений (до 26 червня), завдяки зацікавленню глядачів, продовжили ще на тиждень. А потім ще на тиждень. І так аж до цього моменту, бо фільм можна застати в «Жовтні» щонайменше до 27 серпня 2025 року, але є істотна вірогідність, що його подовжать ще на тиждень.
Всім тим, хто каже що адекватного українського кіно нема і не було остаточно і голосно було поставлено «мат», бо український фільм 32-річної давнини знайшов такий відгук у сучасного глядача, що попит на нього є стабільно високим все літо. Літо 2025 року, в яке той самий глядач бачив «Супермена» (наш огляд), нову «Фантастичну четвірку» (наш огляд) і ще багато чого.
То в чому ж феномен новонабутої актуальності «Дикої любові» і як вона стала українським літнім блокбастером з запізненням на 32 роки?
Переосмислення першого десятиліття Незалежності
Популярна культура має цікаву тенденцію рухатись колами в 30 років. З цієї точки зору ностальгію саме на 1990-ті у 2020-ті легко було прорахувати, що було блискавично зроблено багатьма фільмами та серіалами (до прикладу, «Декстер: Первородний гріх» та «NCIS: Origins»). Але для українців переосмислення початку сучасної незалежності є питанням окремим, болючим і певною мірою навіть екзистенційним через російсько-українську війну. Ми відверто не хочемо повтору зросійщення, тож дивимось і нотуємо, що саме пішло не так.
В огляді на фільм «Ти мене любищ?» я відвів істотно місця констатації того, що в українському кіно 2020-х сформувалась ціла хвиля, присвячена реконтекстуалізації саме українських 1990-х. Частково тому, що власні 1990-ті культурно були затьмарені для нас аморфними пострадянськими (а насправді відверто російськими) «ліхімі», яке дуже логічно трансформується в «лихі» українською. Існує навіть передача каналу Інтер (хоча переважно її можна було бачити на більш тематичному НТН) «Круті 90-ті», де Гарік Кричевський розповідає про цей час, однак нашарування російської «чорнухи», підсвідомі чи свідомі, логічно є і там.
З цієї точку зору «Дика любов» Віллена Новака потрапляє в саму суть того, що ми втратили і зараз відновлюємо в національній самосвідомості. Якби цей фільм, з точно тим самим сюжетом, робили б в будь-якій іншій пострадянській країні, вийшла б відверта «чорнуха». Але «Дика любов» має суттєву, критичну відмінність. Там де в будь-якому іншому фільмі лунав би контрапункт «Яку країну ми втратили!», маючи на увазі (звісно ж) СРСР, творці цього фільму ніби встають і в один голос кажуть: «А уявіть собі, було ще гірше. І все погане, що ми маємо зараз, певною мірою, теж звідти».
Чи є в цьому перебільшення? Не думаю. По-перше, українцям 1990-х, які істотну (або навіть більшу) частину життя прожили в радянській окупації дійсно видніше. По-друге, фільм не просто має цей сенс, він демонструє його на дуже конкретних прикладах. Зокрема досить-таки кошмарною постає система виховання дітей-сиріт в інтернатах, закрита екосистема яка руйнує особистість людини і робить з неї найгірший варіант себе. Один з головних антагоністів фільму, Губанов (неймовірно органічний в цій ролі Дмитро Лалєнков, Рома з культового серіалу “Леся+Рома“), встигає пройти не лише її, а ще й радянську армію. Результатом стає не просто «бізнесмен»-опортуніст тих часів (будемо чесними, бандит), а ще й людина з майже відсутнім моральним компасом. Показово, що багато російських та російськомовних глядачів фільму бачать у ньому жертву, почуттями якого “грає” Маша. Без зайвих спойлерів — це показує повне нерозуміння сюжету і серйозності злочинів Губанова.
Думка про те, що труднощі життя в 1990-х є наслідком не розвалу, а існування СРСР пронизує «Дику любов» наскрізь, а заразом і глядача. І можливо саме її нам весь цей час не вистачало, щоб зрозуміти, куди рухатись далі. Однак, це далеко не єдиний сенс фільму, а також не єдиний його плюс.
Пейзажі змінилися, але все знайомо
«Є своє, скільки можна позичати», співали колись ТНМК про те, що
За двома зайцями — це девіз. Справжній, як Андріївський узвіз».
Андріївський узвіз дійсно фігурує в обох фільмах, хоча це не єдина локація яка робить його дуже впізнавано київським. Одна тільки школа, в якій вчиться головний «герой» фільму (про моральні якості трохи згодом), Максим, розташована на Прорізній (зовсім недалеко від Хрещатику) і виглядає досі майже так само. Загалом фільм є свого роду екскурсією Києвом того часу, а замість трейлеру багато людей (зокрема і мене) підкупив його подивитись в різні часи один конкретний фрагмент, де проїзд Києвом на мотоциклі чудово відзнятий під пісню Таніти Тікарам «Twist in My Sobriety».
З цієї точки зору несподівано довгий літній прокат «Дикої любові» нагадує мені «Мишоловку» (The Mousetrap) Агати Крісті. Легендарна туристична принада Лондона стала однією з візитівок міста і має суворий мандат на екранізацію, щоб п’єсу було цікаво дивитись (єдині хто цей мандат порушили — СРСР). «Дика любов» ніби стає такою ж візитівкою, тому очевидно що я старатимусь сильно не спойлерити сюжет. Але поговорити про нього треба.
У «Дикій любові» дуже, дуже легко вгадати мелодраматичний варіант іншого програмного українського фільму, «За двома зайцями» (є навіть певне співпадіння і долі одного фільму з іншим — україномовний варіант довгий час вважався втраченим в обох випадках і знайдений був лише нещодавно). Якщо у фільмі Віктора Іванова намагання афериста-цирюльника мати одну наречену для себе, а одну — для фінансового статку були комедією, то тут це переростає в напружену драму, яка періодично заходить в трилер. Максим — дійсно талановитий програміст, тож американка Сью для нього — це квиток в США, де він може реалізувати себе. Але в той же час інтернатівська дівчина Маша вже «його». І без того крихке еґо хлопця не дає йому полишити це «надбання», що якийсь час (і в першу чергу для себе) маскується під благородне намагання не травмувати Машу ще більше.
Те, що до Маші ставляться як до власності всі, хто до неї залицяються (чи навіть просто ставляться приязно) досить огидно, особливо враховуючи, що її психіка і так вже на межі на початку фільму. Істотну частину фільму її шкода, але вона теж робить достатньо жахливі вчинки задля повернення нареченого, тож коли в кінці всі помилки протагоністів фільму сходяться в одну катастрофу, складається враження, що в цій стрічці всі отримали те, на що заслужили. Зовсім не те, чого хотіли — бо класичне суспільне «відро з крабами» не дає навіть тим у кого є така можливість просунутись далі. Помилково може скластись враження, що мораль фільму в тому, що не треба навіть думати намагатись «стрибати вище стелі» і мати плани на краще життя. Але мені здається, що таке трактування ми, на щастя, вже переросли і сучасний глядач радше сприйматиме фільм саме як ілюстрацію, майже документ на тему того що саме пішло не так в 1990-ті. І зробити таку помилку було б легше, якби не близьке до бездоганного технічне виконання фільму.
Увага до деталей
Відреставрована копія фільму показує, що українське кіно 1990-х виглядало б чудово, якби була можливість весь цей час показувати його в такій якості. Навіть при тому, що реставрація Довженко-Центру зроблена з «того, що було», а саме двох різних копій (в окремих кадрах якість сильно просідає) цей фільм виглядає не так далеко від сучасності, як типово пожовкле і сіре водночас (бо артефакти були з трьох різних джерел: плівки “Свема”, відеоплівки телеканалів і потім ще оцифровування з них) кіно 1990-х. І це дає змогу насолодитись не лише виглядом Києва яким він був тоді, а й неймовірною операторською роботою Заслуженого діяча мистецтв України, оператора-постановника Віктора Крутіна. Відчувається, що в радянські часи так просто не давали знімати, тобто навіть саме виконання фільму ідеально лягає в одну з його основних тем.
Але за те, що саме знімала його камера відповідальний був саме режисер Віллен Новак, який разом з авторами сценарію, Юрієм Коротковим та Оленою Жуковою, спромігся витримати весь фільм на високому рівні уваги до деталей. Зокрема, навіть в американських фільмах того ж часу максимально умовно показували програмування та комп’ютерні ігри. Тут Максим та Маша адекватно грають в абсолютно реальну гру 1989 Budokan: The Martial Spirit.
Також показані реалістичний урок інформатики, виставка комп’ютерів… А про корпорацію Microsoft Максим каже з тим знанням, що це означало для тодішньої комп’ютерної індустрії, якого логічно бракує більшості персонажів фільму.
Замість висновків
«Дику любов» важко назвати ідеальним фільмом. Те, що він помічає власну схожість з «Санта-Барбарою», яка починається по телевізору в одному з моментів не відміняє мелодраматичність, яка нагадує вже не «За двома зайцями», а пародію на німе кіно в цьому фільмі, «Коварну Матильду». Втім, мелодрама це теж не вирок, а жанр який за умов належного виконання може ефективно працювати на сучасного глядача. Довженко-Центр не дарма порівнює «Дику Любов» аж з «Твін Піксом» (наш огляд), де мелодраматичні і навіть відверто «мильні» елементи працювали на деконструкцію цього жанру.
Тож я сміливо рекомендую всім, хто ще цього не зробив (і має нагоду) встигнути подивитись фільм в кінотеатрі «Жовтень». Варто зазначити, що фільм також доступний на офіційному YouTube-каналі Одеської кіностудії та на стрімінґовому сервісі MEGOGO, але ці два варіанти сильно відрізняються від релізу Довженко-Центру: у першому випадку мова іде про російськовомний варіант, у другому — про дубляж зроблений наново до того, як оригінальний україномовний варіант фільму було віднайдено.
Скоріше за все по закінченню цього прокату фільм стане доступний в ньому і новій реставрації на Довженко-Центр. Онлайн, про що ми, звісно ж, із задоволенням повідомимо окремою новиною.