Коли мова заходить про Don’t Nod, мабуть, доволі мало людей зможуть описати неймовірну еволюцію студії за останні 5 років. Звісно, проходити Jusant чи Harmony: The Fall of Reverie від вас ніхто не вимагає, але це ті ігри, які дають змогу зрозуміти, наскільки гнучкими стали розробники при виборі жанру чи подачі сюжету. Докиньте сюди ще Banishers: Ghosts of New Eden (наш огляд), щоби доповнити навички студії, і ви отримаєте повний набір, який включає ще й якісний екшн.
Проблема в тому, що Life Is Strange (наш огляд) підкинула розробників на космічний рівень. Останні ігри Don’t Nod наче відображали бажання позбутися тавра «студії, яка робить кіно». Також, як показав час, щоби творити своє, вигідніше продати Square Enix права на Life Is Strange, а самим зробити щось нове. Цим новим і стала Lost Records: Bloom & Rage. Знову кінематографічна гра, але цього разу без пут і тиску від видавця. Знаю-знаю, це вже було з провальною Twin Mirror, але зараз ситуація дещо інша, зокрема через повернення до теми підліткових стосунків і таємничих таємниць невеликого містечка. І в цьому, без сумніву, є своя магія.
«Клуб невдах» без клоуна
Любити книги Стівена Кінґа – ніколи не докір. І те, що в Don’t Nod сценаристи вирішили запозитичити деякі рішення з «Воно» викликає не бажання говорити про лінь, а є повністю логічним рішенням, яке якісно розкриває тутешній «Клуб невдах».
Свонн – дівчина, яка колись переїхала з Велвет Коув, повертається в містечко, щоби возз’єднатися з друзями через 27 років після доволі неприємних подій. Пригадуєте, з якою періодичністю Пеннівайз ласував дітлахами? Отож-бо. І головна героїня, і її подруги чомусь майже не пригадують того, що з ними колись трапилося. Хоча у «Воно» на це була конкретна відповідь, а тут героїні просто втратили спогади, паралель все одно очевидна. У Lost Records до ватаги входять лише 4 дівчини, але вони все одно є жіночою версією «Клубу невдах». Щоправда борються вони з тими, хто їх цькує, кидаючи у відповідь не каміння, а слова. Та й сама історія є куди ніжнішою до глядача, ніж це було навіть в адаптації «Воно» 1990-го року, тому ніхто вирізати ножем ім’я героїні на її пузі не буде.
Lost Records: Bloom & Rage перемикається з подій умовного теперішнього (2022 рік) і минулого (1995 рік). Знову ж, фанати «Воно» впізнають цю особливість одразу. Щоправда теперішній час не виходить за рамки бару, де головна героїня і її подруги поступово намагаються згадати події із минулого. Десь на оцьому рівні Don’t Nod починає вдаватися до власних прийомів. Наприклад, якщо роман Кінґа одразу кидав нам жахливий/містичний момент і фактично не збавляв цього темпу до кінця, то Lost Records рухається шляхом Life Is Strange. Тобто ми знаємо, що трапилося щось незвичне, але за 8 годин проходження Tape 1 нам про це нагадають лише декілька разів (найбільше в кінці), максимально концентруючи увагу на знайомстві персонажок, формуванні стосунків і невеликих пригодах. Ці пригоди цілком вписуються в те, що більшості з нас приємно згадувати зі своїх дитячих чи підліткових років: від пошуку загублених ключів до облаштунку власної халабуди. Якщо поведінка дівчат іноді вам здасться дивною, особливо в бунтівні моменти, то по ходу історії ви зрозумієте, чому так. Це правило залишиться актуальним аж до самого кінця проходження, від чого декілька разів кольне в серці.
Часто якщо на якийсь предмет можна подивитися, то він прокрутить спогад-розмову з минулого, і навпаки – в минулому дасть змогу зрозуміти враження героїнь у теперішньому. Базова побудова гри таке дозволяє, ця невелика й приємна зміна додає контексту подіям. Особливо якщо порівнювати з Life Is Strange, де протагоністка найчастіше просто ділилася своїми враженнями.
Звісно, хотілося би в актуальному часі також походити по місцях, де раніше бешкетували дівчата, і порівняти, наприклад, як змінилося місто чи його люди. Я дуже сподіваюся, що це все буде в другій частині історії, коли вийде Tape 2.
Взаємодія з кожною персонажкою веде до чогось, і саме ви вирішуєте, якою вона буде. Залишитися на рівні самотньої вовчиці, стати найкращими подругами чи розвинути стосунки до чогось більшого. У моїй історії поцілунків не було, але натяки й цілі епізоди для всіх дівчат гра вам підкидатиме. І ви не повірите, але тут можна відморозити когось чи відмовити ту чи іншу дівчину робити певну дію. Єдине, що справді може спантеличити, – всі ваші подруги в теперішньому часі все ж вибрали життя з партнерками. Та навіть їх особисте життя, як і будь-які стосунки, не ідеалізуються, показуючи, що не у всіх лесбійок життя вистелено волошками.
Старі відео на стіл розклади
Основною механікою Lost Records: Bloom & Rage є можливість знімати окремі моменти на відеокамеру. Оскільки це 1995 рік, то звісно воно все потребує менеджменту плівки і стилізовано під VHS. Тобто рано чи пізно якісь непотрібні чи зайві епізоди доведеться видаляти. Відштовхуючись від цього, з’явилася ігрова умовність, адже Свонн знімає лише шматками до 8 секунд. Відповідно ці клаптики вона потім ліпить докупи, щоби створити окремі кліпи з певною назвою. Але загалом принцип доволі простий – перемикайся на камеру й знімай.
Щоби просунутися сюжетом і склеїти докупи основні взаємодії з іншими героїнями, гра буквально покаже товстою фіолетовою рамкою моменти, що варті уваги. Кількість сцен, які можна зняти, зазвичай більша, ніж у тому є потреба. Саме тому під час редагування нарізки можна підбирати шматки з найкращим ракурсом чи естетикою. Якщо гра пропонує зняти більше місць, ніж потрібно, то краще все ж потицяти камерою всюди, щоби потім створити свій єдиний і неповторний спогад.
Звісно, крім цього є ще необов’язкові міські пам’ятки, якими тебе можуть закидати так, що задумуєшся: «А чи знімав я вже цього птаха або графіті?» Тому доводиться знову гратися зі зумом, наводити камеру тощо. Кількість того, що можна записати на плівку, насправді стане приємністю для тих, кому подобається роздивлятися все навколо й насолоджуватися красою американського міста Велвет Коув. Перші Life is Strange давали змогу зрідка зробити фото чи намалювати скетч… Lost Records підносить рівень подібної, здавалося би, базової взаємодії зі світом на якісно новий рівень.
Хоча певні недоліки є і в цієї механіки. Наприклад, іноді прямокутники, на яких потрібно сфокусуватися, накладаються, від чого можна добряче втратити орієнтацію в просторі, бо навіть зміна ракурсу не завжди допомагає зробити зйомку комфортною. Також майте на увазі, що гра буквально записує дії у грі. Тобто якщо ви піймали якусь із героїнь, коли її анімація пересування ламається чи просто є дивною, то все це відобразиться пізніше на записах. Також я декілька разів пропустив додаткові діалоги, бо був сконцентрований на зйомці, але це вже моя особиста проблема.
Велика енциклопедія спогадів
Якщо розмови про час фільмування вас не відлякали, тоді ви ще не уявляєте, як воно комбінується з кількістю предметів, які можна помацати чи просто роздивлятися. У теперішньому часі незвичну реакцію викличе хіба що ковідна маска, яка в 2022 році вже не всім була потрібна. А от під час повернення в минуле ви зможете переосмислити ледь не цілу епоху. Звісно, якщо 90-ті чи 2000-ті викликають приємні спогади. Чому так? Бо гра не соромиться кидати у вас величезною кількістю великодок. Це може бути тамаґочі, якого (виключно заради експерименту) можна спробувати годувати до смерті. Чи дивні графіті або написи на стінах – нагадування про меми ери динозаврів або тих, кому за 30. Додайте сюди ще тонну згадок про класичні чи сучасні твори, які можна банально впізнати за шрифтами на обкладинках. Атракціон спогадів вам гарантований, якщо ви, як і я, вже в згаданому клубі тих, кому за 30 років.
Вочевидь, іноді взаємодіяти з предметами потрібно на рівні основної історії, іноді – просто задля власного задоволення. Але якщо ви не погладите чотирилапого друга щонайменше двічі в грі, у вас черстве серце. Так, ніхто не змушує вас торкатися всіх листівок на вікнах абощо, але й не хотілося би пропустити щось цікаве. Тому більш розлогі локації відчуваються перевантаженими. А от менші зазвичай приємніше вивчати, особливо коли бачиш картридж від неіснуючої 16-бітної консолі, в який можна подмухати для «кращої роботи».
Lost Records: Bloom & Rage за своїми розмірами відчувається десь на рівні першої Life is Strange. Візуально гра є підтвердженням того, що Unreal Engine слугує не лише генератором типових екшн-ігор, а й дозволяє формувати власний стиль, якщо розробники дбають про це. Don’t Nod хіба що не вистачає прогресування в анімаціях облич. Фактично 10 років кропіткої роботи над подібними іграми, але Lost Records відчувається застарілою в цьому аспекті. Все ж тицьну пальцем, бо Deck Nine, яка підхопила Life is Strange, в цьому плані виглядає привабливіше.
Дуже приємно, що Don’t Nod прекрасно знають, у чому вони вправні. Шкода лише, що в сюжеті на містику справжній акцент робиться хіба під кінець, вказуючи на те, що найцікавіше заготовлене для другої частини історії. Lost Records: Bloom & Rage дивує виразнішою імплементацією ігрових механік. Мова саме про відеозйомку, яка цілком може спонукати вас підбирати моменти під час проходження, а також просидіти зайву годинку, намагаючись створити потрібну послідовність для своїх неповторних кліпів. Якісне наповнення локацій викличе у вас ностальгію або принаймні дуже вдало передасть уявлення про те, чим захоплювалися діти та підлітки в 90-ті. Ну або 2000-ті, якщо ми говоримо про більшу частину українців.
Оглядач грав на ПК (характеристики для порівняння):
Процесор: Intel Core i7-13700K
ОЗУ: G.Skill DDR5-6000 64 Гб
Відеокарта: GeForce RTX 4070 Ti
Пам’ять: SSD Samsung 970 Evo Plus