Відверто про кампанію COD: Advanced Warfare

Самітна кампанія в кожній Call of Duty має чітко окреселену мету: подарувати глядачам ґеймерам видовищний атракціон, враження від якого не зітруться принаймні рік, аж до часу появи наступної частини серії. CoD: Advanced Warfare не просто обіцяла змити ганьбу минулорічної Ghosts, а й змінити обличчя “колодівської” кампанії. Серйозний сюжет, Кевін Спейсі, тривалість, футуристичні примочки — передумови відверто інтригували. Реальність же виявилася не такою барвистою.

Повноцінний огляд Call of Duty: Advanced Warfare з’явиться на сайті найближчим часом. А цей текст — abso’лютно чесний і до всирачки суб’єктивний розбір сюжетної кампанії КоДАВра.

Примітка: думка автора може частково, суттєво, або ж радикально суперечити вашій. Змиріться з цим.

Примітка(1): СПОЙЛЕРИ!

---

Низький старт

Call of Duty — це ледь не синонім слова “видовище”. Або навіть ВИДОВИЩЕ, якщо говорити про дилогію Modern Warfare, створену тоді ще чистокровною Infinity Ward. Після Modern Warfare 2, яка стала квінтесенцією поняття мілітарі-порно, я півтора роки не міг дивитися бойовики: банально не вдавалося перебити цю силу й кількість вау-моментів.

Приємний присмак досі стоїть і від Black Ops 2, котра була хоч і не настільки яскравою, але все ж міцною пригодою з проривним (у межах серії, звісно) сценарієм. Однак про це згодом.

Важливо інше: всяка порядна Call of Duty брала низький і впевнений старт. Стартовий ролик, мить спокою, і гоп! — ми вже мчимо, не скидаючи обертів, аж до фінальних титрів. Неважливо, наскільки хорошою зрештою виявлялася гра, перші 10-15 хвилин — це лютий концентрат енергійності.

А що КоДАВр?.. Старт у нього відверто млявий. Не такий, як у Borderlands: Pre-Sequel (там узагалі темінь), але для серії взагалі неприпустимий. Тобто наче і є якась динаміка: “ууу, летимо! – ууу, падаємо! – ууу, небезпека! – ууу, Мітчеле, будь моєю шісткою, закрий шлюз, дарма що малий Айронс це може зробити значно швидше! – ууу, видовищний ракурс! – тра-та-та, одинокий поганцю! – походеньки – тра-та-та, четверо поганців! – ууу, дрони, які навіть не можуть пробити автомобільне скло”, але все це відчувається насті-і-ільки пові-і-ільним, що сподіваєшся намацати десь кнопку пришвидшеного перегляду. Ага, і кіношності бракує — не в останню чергу це завдяки відсутності музики, але про це згодом.

Винуватці торжества

Головного героя Advanced Warfare озвучує особливо популярний зараз Трой Бейкер, який у номінації “куди не тиць-тець, всюди я молодець” наступає на п’яти Ноланові Норту. Ні-ні, я нічого не маю проти Бейкера: ролі Джоела (The Last of Us) і Джокера (Batman: Arkham Origins) навіть найзатятіших скептиків переконали у його профпридатності. До всього ж услід за Кевіном Спейсі (про нього згодом, ага) в силу доступності технологій і всі інші актори старалися однаково голосом, тілом і писком. І якщо Рассел Річардсон (Кормак) та Ґідеон Емері (Ґідеон) виглядають доречно, так би мовити, в типажі, то Бейкер — пробачте мені цю фразу — занадто красивий для війни. Навіть якщо його зробити брюнетом.

А тепер про Кевіна Спейсі, якого у фінальній грі виявилося безбожно мало.

По-перше, ще від самого початку було зрозуміло, що його персонаж, Джонатан Айронс, буде головним лиходієм. Себто інтрига була вбита у зародку. Але ж ні, гра підводить до цього зі серйозним виразом обличчя, так ніби гравець останніх кілька місяців сидів у танку. Браво, просто браво! Не кожному дано так уміло просрати ту єдину річ, якою міг зачепити сюжет.

По-друге, Спейсі дістався персонаж, типологічно схожий на Френка Андервуда з “Карткового будинку”. Тобто як виходить: розробники беруть ÿберталановитого актора з неймовірним потенціалом і змушують його грати шаблонного фашистського лиходія, який полюбляє гнати високопарний словесний порожняк. Причому хронометраж і потрібність Спейсі в Advanced Warfare настільки нікчемні, що гра легко могла би обійтися без нього.  Але ж ні, як інакше привернути до гри увагу ширшої аудиторії?

І нічим тішити вуха

Музика — той критичний компонент, який навіть найнуднішу сцену може зробити динамічною, зворушливою, гнітючою тощо. Музика — це смак зображення.

Гаррі Ґреґсон-Уільямс, знаменитий своїм епічним плагіатом у заголовній темі Metal Gear Solid 2, для КоДАВра створив безлике щось, яке переважну більшість гри навіть не чути за всіма тими вигуками, пострілами й вибухами. Якісь клапті музики гоцають у відео, але в самій грі вона десь розчиняється.

Але ж стривайте — перед моїми очима розгортається епічний бойовик. Де відповідна музика? Змалку бойовики з Арні, Слаєм, ван Даммом та іншими привчили, що мінімум третина драйву лежить на звуковому оформленні. Всі це знають. Майкл Бей це знає. А всяка Call of Duty мусить поставити собі за першочергову мету змусити Майкла, трясця його матері, Бея тишком рюмсати в куточку, немов опущений життям підліток.

От Ганс Кімната, Трент Резнор на пару з Джеком Уоллом) — дядьки змогли, та ще й як змогли: один валить лютою оркестровою хвилею в Modern Warfare, інший присмачує футуристичний Black Ops 2 міцнючою електронікою і брейк-бітом. А що Гаррі? А нічого! Браво, просто браво!

В рамках експерименту фоновою музикою під Advanced Warfare я вмикав Flower від Moby та тему Ґайла зі Street Fighter II — композиції, які належать до прекрасного різновиду “роблять будь-яке відео крутим, мов ті яйця”. І знаєте, грі неначе робили вприск адреналіну, настільки краще вона почала сприйматися.

Але чому цієї крутості не надав КоДАВрові титульний композитор, га?

Втопитися у самоповторах

Два роки тому, при виході Black Ops 2, тамтешня історія здавалася доволі пристойною, а як для серії так узагалі шикарною. Розгалуження, купа різних кінцівок. Це точно Колода?

Сюжет Advanced Warfare, штампований і передбачуваний, остаточно переконав, що Девід Ґойєр чесно заробив кожну копійку, майструючи сценарій ВО 2. Гаразд, всі ми знаємо, що оригінальних сюжетів не існує і всім заправляють штампи. Тож же Ґойєр сам це чудово розуміє. АЄОА. Реалізація.

Рауль Менендес з Black Ops 2, хоч і має дещо дебільну мотивацію, умовно виражену як “покидьки вбили мою сестру, і плювати що я торгую зброєю та завідую наркокартелем, я не просто помщуся, а зупиню всі війни на світі”, таки СПРАВДІ їх зупиняє, показавши здоровезного середнього пальця усім військовим системам світу, позбавивши їх бойових технологій.

А що робить Айронс? Державна армія забрала в нього сина, тому він підминає під себе всі країни, окрім США, а на самі Штати скидає ракету з хімічною зброєю. Стривайте… що?

Дядько володіє військом, більшим за армію США, а веде себе, мов рядовий терорист, в лавах якого кілька сотень солдат? Невже сил найбільшої армії світу вистачає хіба на захист Нью-Баґдаду та домівки самого Айронса? Ого.

Йдемо далі.

Капітан Прайс уже давно покинув серію, але ніша “крутий ментор-британець, якому срати на шолом, бо в нього є стильний головний убір” просто вимагала, щоби її хтось заповнив. Зустрічайте Ґідеона. А вкупі з Ілоною та Кормаком ми отримуємо найполіткоректнішу зондер-команду останнього часу: американський патріот, британець, жінка і негр. Браво, просто браво!

Після цього вже аж незручно згадувати фінальну місію під умовною назвою “ми з дружечком, зодягнувшись у здоровезні бойові костюми, штурмуємо базу лиходія”. Подібне вже було в — ой лишенько! — Modern Warfare 3, до якої доклалася і сама Sledgehammer Games.

---

Що варто сказати наприкінці? “Call of Duty нового покоління” виглядає неймовірно круто, але обділена крутими моментами, доречною музикою, нормальним сюжетом та Кевіном Спейсі. Здмухуйте краще пил з Modern Warfare 1-2 чи Black Ops 2. А хочете подивитися на Кевіна Спейсі, чи радше на різних Кевінів Спейсі — перегляньте хоча би “Сім”, “Ка-Пекс” і “Заплати іншому”.